Хто винайшов радіо

Створення такого явища, як радіо, є результатом праці безлічі людей.

Протягом десятків років талановиті вчені, інженери та прості ентузіасти вносили свій внесок у вдосконалення теоретичних основ та практичних розробок у цієї галузі. Тому словосполучення “винахідник радіо” у цьому випадку немає сенсу. Радіо це не конкретний об’єкт а, скоріше, явище, яке з одного боку ґрунтується на глибоких теоретичних дослідженнях та розрахунках, з іншого — є сміливими інженерними рішеннями, втіленими в практичних винаходах.

Науці відома величезна кількість випадків, коли одне й те саме завдання вирішується кількома вченими, які працювали над проблемою абсолютно незалежно, часом навіть не підозрюючи про існування один одного. Цей факт повністю вкладається в гіпотезу про “численні відкриття”, яка є протилежністю звичної “героїчної” теорії, коли всі лаври переможця дістаються однієї особі. Навіть під час попереднього розгляду кандидатів на присудження Нобелівської премії, окрім лауреатів-одинаків, все частіше висуваються групи по два, три (максимальне число) претендента.

Тому однозначної відповіді на запитання: “Хто і коли першим винайшов радіо?” у світовому масштабі немає. У різних країнах пропонуються свої, безумовно, гідні претенденти, але саме завдяки їхньому спільному внеску в спільну справу людство має зараз таке явище як радіо.Першим використав слово “радіо” (від грецьк. radius — промінь) відомий дослідник в галузі хімії та фізики англієць Вільям Крукс, задовго до початку дослідів з вивчення та практичного застосування радіохвиль. У 1874 році у ході проведення робіт з вимірювання атомної маси талію, дослідник звернув увагу на те, що в частково розрідженому вакуумному середовищі вплив сонячних променів на надчутливі ваги виводив прилад зі стану рівноваги. Зацікавившись цим ефектом, Крукс побудував пристрій, що складався з крильчатки, яка складалася з  чотирьох вертикальних лопастей, одна зі сторін яких була чорною, інша — відполірована до дзеркального блиску. З метою мінімізації впливу сили тертя крильчатка встановлювалася на вістря голки та поміщалася у скляну колбу, з якої було частково видалено повітря. Під впливом світлового або теплового випромінювання крильчатка починала рухатися. Прилад отримав назву “радіометр Крукса”.

Зараз термін “радіо” переважно використовується для позначення радіомовлення, тобто мережі поширення голосової інформації між необмеженою кількістю слухачів за допомогою електромагнітних хвиль. Найбільш поширене використання “радіо-” як приставки: “радіоприймач”, “радіотехніка”, “радіоуправління” і т.д.

Історія радіо

Основою радіо є електромагнітне випромінювання. Першим наявність електромагнітних хвиль передбачив англійський фізик Майкл Фарадей. З 1820 року він цікавився питаннями взаємної залежності між електрикою та магнетизмом. У 1831 він звернув увагу, що магнітне поле, якщо воно змінюється навколо провідника, створює електричне поле, що своєю чергою породжує електричний струм у провіднику. Явище отримало назву “електромагнітна індукція”. Фарадей розпочав роботи з математичного обґрунтування цього процесу, але праця залишилася незакінченою.

Через 30 років британський фізик Джеймс Максвелл, натхненний досягненнями Фарадея продовжує дослідження у цій галузі та створює закінчену теорію електромагнітного поля, описавши її системою рівнянь, названою на його честь.

1866 року американський дантист Малон Луміс робить сенсаційну заяву про відкриття ним бездротового зв’язку. Передача сигналу здійснювалася між прикріпленими до повітряних зміїв двома провідниками, що виконували роль антен передавача та приймача. При відключенні струму у передавальному дроті стрілка гальванометра, приєднаного до приймального відхилялася. За словами самого винахідника, дальність передачі досягла 22 км. Відомо, що у 1872 році Луміс навіть отримав патент, ставши першим у світі винахідником зв’язку без використання дротів. Але, на жаль, ні в патенті, ні в інших документальних джерелах, відомих на сьогодення, креслень та схем цього пристрою не збереглося.

Період 1880-1890 рр. став періодом справжнього ажіотажу в галузі експериментів з використання радіохвиль. Вчені з різних країн світу проводять роботи з практичного застосування електромагнітної енергії. На звання першовідкривача в галузі радіо претендують одразу кілька представників вченого світу із різних країн.

У 1885 р. Томас Едісон відправляє в Патентне бюро заявку на “передачу без дротів сигналів абетки Морзе”. Практичне застосування своєї конструкції Едісон бачив в організації зв’язку між потягом, що перебуває в дорозі та залізничною станцією. За словами автора, такий зв’язок забезпечувався внаслідок явища “електростатичної індукції”. У травні 1886 р. Едісон оформляє заявку на бездротовий телеграфний зв’язок між кораблем, що знаходиться в морі та береговими службами. Патент “спосіб передачі електричних сигналів” був виданий у грудні 1891 року, а в 1903 році його був змушений викупити Гульєльмо Марконі, оскільки його компанія на комерційній основі займалася передачею новин для суден, що знаходилися у трансатлантичних рейсах.

У Німеччині на звання піонера у галузі бездротового телеграфу претендує Генріх Рудольф Герц. У 1888 році він на практиці підтверджує теоретичні дослідження Максвелла. Використовуючи електромагнітні коливання високої частоти, в приймальному ланцюзі Герц фіксує стоячі електромагнітні хвилі та наочно показує, що всі характеристики отриманого поля мають хвильовий характер: воно має ефект відбиття від різноманітних поверхонь, зате при проходженні через бар’єр з бітуму, непрозорий для світлових хвиль, переломлюється. Зафіксований під час експерименту сигнал назвали “хвилями Герца”. Таким чином, він довів, що всі хвилі невидимого спектра, виявлені в ході експерименту, підкоряються законам, характерним для оптичних хвиль. Практичного застосування результатам свого досвіду Герц не знайшов.

1890 р. — для реєстрації електромагнітних коливань французький фізик Едуард Бранлі конструює прилад, що являє собою порожню трубку з твердого ізоляційного матеріалу (скла або ебоніту), заповнену металевою тирсою. За допомогою електродів ця трубка підключалася до схеми, що додатково містила джерело живлення та гальванометр. Під впливом електричного розряду електричний опір тирси в трубці різко падав. Реакція гальванометра на розряди від котушки Румкорфа (електромеханічне джерело імпульсів високої напруги) фіксувалася на відстані більше ніж 20 м. Після струшування пристрою показання гальванометра поверталися у вихідний стан. Бранлі назвав свій винахід “радіокондуктор”, у такий спосіб слово “радіо” було вперше застосовано щодо бездротових пристроїв зв’язку.

У тому ж 1890 році англійський фізик Олівер Лодж випробував “трубку Бранлі” у своєму приймачі, зібраному за аналогією з пристроєм Герца. Визнавши, що цей детектор забезпечує кращі характеристики, ніж той, який використовувався ним раніше, Лодж дає радіокондутору Бранлі другу назву: “когерер” (від лат. cohaerere – зчеплюватися), яке згодом міцно закріплюється за подібними пристроями.

Представники української науки теж не пройшли повз питань, пов’язаних зі створенням бездротових систем зв’язку. У 1894 році до Одеси приїжджає приват-доцент Харківського університету Микола Дмитрович Пільчиков і влаштовується на роботу до Імператорського Новоросійського університету, де займається створенням апарату, здатного виділяти з усього широкого спектра радіохвиль лише радіохвилі, які мають конкретну довжину, відфільтровуючи побічні перешкоди.

У березні 1898 року він читає лекцію та демонструє результати своїх дослідів. Використовуючи тільки радіохвилі, що проходять через стіни залу, він викликає непідробний інтерес публіки тим, що запалює вогонь на маяку, розташованому за стіною в сусідньому приміщенні, робить постріл з гармати, влаштовує вибух невеликої яхти, і навіть перемикає семафор на залізниці.

У грудні 1898 року Пільчиков звертається до Військового відомства з низкою пропозицій щодо практичного застосування радіохвиль у військовій справі, ґрунтуючись на результатах проведених ним дослідів. Зокрема він пропонує:

• створити захищену лінію бездротового телеграфного зв’язку, при цьому противник не зможе ні заблокувати передачу, ні ознайомитися зі змістом повідомлення, що передається;
• проводити вибухи закладених мін, перебуваючи на значній відстані від місця їх безпосередньої установки;
• створити дистанційно керовані заміновані човни, які зможуть прицільно наздоганяти та топити ворожі кораблі, навіть якщо вони перебувають у русі;
• побудувати керовані за допомогою радіохвиль рухомі сухопутні носії заряду для руйнування ворожих укріплень.

У травні 1901 року пропозицією Пільчикова зацікавилося Морське відомство. Щоб ознайомитися з роботою запропонованих приладів “наживо”, у червні створюється спеціальна комісія, у складі якої був і А.С.Попов, але поїздка не відбулася. 

Не припиняв своїх досліджень Пільчиків і після повернення до Харкова.

Зокрема, в ході одного з експериментів щодо визначення максимальної дальності стійкого приймання телеграфних повідомлень між кораблем та береговим об’єктом, який проводився влітку 1903 року під Херсоном, застосування трансформатора, винайденого Пільчиковим дозволило збільшити дальність впевненого приймання корисного сигналу з 54 до 60 морських миль. Подальша доля його винаходів невідома, всі його роботи, за словами дослідників, або не збереглися або поки що не були виявлені.

По всьому світу починається боротьба за пріоритет у винаході бездротового пристрою телеграфу. Ось перелік лідерів за географічною ознакою:

• Микола Пильчиков — Україна;
• Гуллельмо Марконі — Італія;
• Нікола Тесла — США;
• Генріх Герц — Німеччина;
• Едуард Бранлі — Франція;
• Олівер Джозеф Лодж — Англія;
• Джагадіш Чандру Босе — Індія;
• Ландель де Муру — Бразилія;
• Наркевич-Йодко — Білорусь;
• Олександр Попов — Росія.

Хто винайшов радіо

Олександр Попов

7 травня 1895 року, на засіданні Фізичного відділення російського фізико-хімічного товариства в Санкт-Петербурзькому університеті, фізик та електротехнік А.С. Попов виступає з доповіддю: “Про реакцію металевих порошків на електромагнітний вплив”. У ході доповіді Попов продемонстрував свій прилад для приймання електромагнітних хвиль, у якому використовувався когерер Бранлі-Лоджа. Для реєстрації прийнятих електричних розрядів Лодж використовував послідовно включений з когерером дзвінок, який своєю вібрацією відновлював когерер до вихідного стану. Попов разом зі своїм помічником П.Н. Рибкіним доопрацювали конструкцію, ввівши до схеми реле для розв’язки ланцюгів когерера та дзвінка, тим самим підвищивши чутливість та стійкість до перешкод приладу.

12 травня 1895 року газета “Кронштадтський вісник” друкує статтю про успіхи А.С. Попова у створенні бездротових пристроїв зв’язку. У січні вже сам Попов публікує в журналі Російського географічного товариства об’ємну статтю із докладною схемою та описом принципів роботи свого приймача. У статті особливо вказується, що як джерело сигналу використовувався “великий” вібратор Герца, при цьому стійке приймання було досягнуте лише на відстані 60 м. Практичне застосування приладу для організації зв’язку Попов вважав неможливим, поки не буде створено джерело сигналу, що матимемо достатню потужність.

Повністю зосередившись на науковій роботі, Попов практично не приділяє уваги питанням популяризації свого відкриття у світових наукових колах та не патентує свій винахід.

Александр Попов приніс значний внесок у розвиток радіотехнологій та винайдення радіо. Проте, важливо відзначити, що в контексті радянської історії Попов визнавався в першу чергу завдяки активній підтримці радянською пропагандою. Його досягнення та винаходи стали частиною офіційної наративи, підкреслюючи технологічний прогрес Союзу. В радянських часах Попова представляли як патріота та героя науки, чим долучалися до створення позитивного образу влади та ідеології.

Гульєльмо Марконі

Італійський винахідник Гульельмо Марконі вже 2 червня 1896 подає заявку на отримання британського патенту на “Удосконалення в передачі електричних імпульсів і сигналів та в апаратурі для цього”. Демонстрація самого приладу відбулася 2 вересня того ж року у невеликому містечку Солсбері у передмісті Лондона. З використанням зовнішньої антени діаметром 3 м апарат стійко відпрацював на дальності до 0,5 км, використання у складі передавача і приймача параболічних рефлекторів збільшило цей параметр до 2,5 км.

Оскільки авторство Марконі у винаході першого приймача бездротового зв’язку виявилося юридично закріплене, багато сучасних дослідників саме за ним зберігають пальму першості у боротьбі за пріоритет.

Марконі встановлює свій апарат на два американські кораблі під час вітрильної регати на Кубок Америки, таким чином Нью-Йоркські газети отримують найсвіжіші новини про перебіг перегонів.

Подія викликала справжню сенсацію, і натхненний Марконі 26 квітня 1900 подає заявку на черговий патент, тепер вже на “Покращення в апаратурі для бездротової телеграфії”. Заявку задоволено 13 квітня 1901 року. Завдання стійкої роботи кількох станцій на різних довжинах хвиль вирішено.

Апарат Марконі встановлений на “Титаніку”, у 1912 р. допомагає врятувати життя 700 пасажирів: саме завдяки йому вдається вчасно надіслати сигнал SOS. Після цієї події у галузі радіозв’язку з’являється поняття “аварійна частота” і виникає професія “радист”.

Починаючи з 1901 року Марконі неодноразово номінується на Нобелівську премію (1903 р. його ім’я фігурувало у списках 6 разів). Але довгоочікувана нагорода знаходить свого героя лише 1909 року з формулюванням “За внесок у розвиток бездротового телеграфу”. Американський винахідник сербського походження Н.Тесла подає на Марконі до суду, вказуючи на порушення авторських прав, але розгляд відкладається через події Першої світової війни.

Нікола Тесла

Ще в 1890 році Тесла передбачив створення пристрою, який дозволить власнику прослуховувати музику та новини у будь-якій точці Земної кулі, на суші та на морі. “З’явиться можливість передавати зображення та текст, малюнки та спеціальні знаки”, — писав вчений.

Тесла наочно показав, що радіохвилі — це певна частота електромагнітних коливань, яка потребує наявності передавача та приймача.

У його експерименті від передавача та приймача вгору тяглися довгі дроти-антени. Сигнал передавався від іскрового передавача потужністю 5 кВт з відстані 9 м на приймач, обладнаний для реєстрації прийнятого сигналу трубкою Гейслера (скляна колба, заповнена інертним газом, яка під впливом електричного розряду випускала рівне свічення).

Перша презентація пристрою відбулася у Національній асоціації електричного світла у США.

Вже наприкінці 1896 р. дальність передачі радіосигналу за допомогою апарату Тесли досягла 48 км. Цей пристрій був набагато досконаліший за своїх попередників (приймачів Попова та Марконі) — якщо приймачі з Європи працювали тільки з сигналами у вигляді абетки Морзе, радіо Тесли вже обробляло повідомлення у вигляді звукових коливань.

У 1900 році Тесла отримує два патенти на свої винаходи:

• Система бездротової передачі електричної енергії — передача електроенергії здійснювалася між двома повітряними кулями на висоті 9 144 м. Передбачалося, що на такій висоті існує шар атмосфери з підвищеною провідністю, цьому  повинен проявитися ефект, що спостерігається на поверхні Землі в трубці Крукса (пізніша версія трубки Гейслера) — верхній шар атмосфери, заряджений енергією, мав висвітлювати земну поверхню.
• Доповнення до попереднього патенту — поширення електромагнітних коливань у навколишньому середовищі мало здійснюватися за допомогою передавальної та приймальної котушок, при впливі на передавальну частину високого електричного потенціалу.

У цьому ж році Марконі намагається запатентувати у США свій варіант передачі радіосигналів на відстань, але отримує відмову, аргументовану, тім що його розробка повністю спирається на вже запатентовані роботи Тесли.

У 1904 році Патентне бюро США скасовує власне рішення і повертає патент на винахід радіо більш хитрому у комерційних справах Марконі. У 1905 році з другого разу Марконі заперечує всі американські патенти Тесли, тим самим залишає Теслу без авторських виплат і слави, тоді як сам отримує Нобелівську премію. Є думка, що Марконі надали істотну підтримку Томас Едісон та Ендрю Карнегі, фінансові компаньйони Марконі, які мали достатньо влади, щоб вплинути на рішення Патентної комісії.Справедливість перемогла лише навесні 1943 — рішенням Верховного Суду США американська версія патенту Марконі від 28 червня 1904 була визнана недійсною, і авторські права Тесли були відновлені. Ніколі Теслі повернули титул винахідника радіо, але, на жаль, вже після смерті.

Час вніс свої істотні корективи у схемні рішення та конструкцію радіоприймачів. Але основні принципи, які внесли до радіозв’язку його творці й зараз використовуються в пристроях мобільного зв’язку, супутникового інтернету, дистанційного керування механізмами та багатьох інших сфер життєдіяльності сучасної людини.

Перше використання радіотехнології в Україні

Перспективність бездротового зв’язку з її появи була відразу ж оцінена всім світовою спільнотою. Своє перше застосування ця технологія знайшла переважно на судах військово-морського флоту. Це цілком логічно — до віддаленого на багато морських миль об’єкта, що знаходиться у відкритому морі кабель протягнути неможливо. Оскільки Україна є морською державою, якнайшвидше впровадження новинки викликало найжвавіший інтерес у середовищі українських флотських чиновників.

Перша громадянська лінія бездротового радіо зв’язку в Україні запрацювала у 1902 році на напрямі Херсон — Гола Пристань. Вибір місця, на перший погляд, може здатися дещо дивним, адже існували й більші населені пункти з інтенсивним судноплавством — Одеса, Миколаїв. Але все пояснювалося досить просто: ці міста вже мали досить розвинену інфраструктуру і крайньої потреби щось покращувати не було, тоді як у Херсоні після завершення робіт із будівництва придатного для судноплавства каналу та розчищення гирла Дніпра значно зріс обсяг морських вантажоперевезень. Для забезпечення безперебійної та злагодженої роботи суднових команд та берегових служб необхідний був ефективний зв’язок.

Міська газета “Південь” (№ 1183 від 18.04.1902) писала: “Бездротовий телеграф між Голою Пристанню і Херсоном дасть скарбниці понад 20 000 рублів економії, проти обхідної лінії та коштуватиме всього 4 000 рублів”. Вже у квітні розпочалося будівництво електростанцій у Херсоні та у Голій Пристані. Введення бездротового телеграфу на Дніпрі мало велике значення для півдня країни.

Радіостанція розмістилася у приміщенні поштово-телеграфної контори на перехресті вул. Театральній та Католицькій.

Але, перший запуск виявився невдалим. Неодноразово перевірені на інших об’єктах іскрові передавачі Попова навідріз відмовлялися працювати. З’ясувалося, що причиною відсутності сигналу була труба каміна, яка блокувала проходження сигналу від передавача. Про те, як проблему було вирішено технічно, історія замовчує: чи то переставили антену, чи то прибрали трубу, але зв’язок запрацював.

Ця радіостанція проіснувала недовго: через технічну недосконалість обладнання у 1907 році її демонтували.

Історія українського радіо

Першими слухачами української мережі радіомовлення стали харків’яни. Початок було покладено 16 листопада 1924 року. Ось як згадує про цю подію член Спілки журналістів України Іван Мащенко у своїй книзі “Хроніка Українського радіо та телебачення у контексті світового аудіовізуального процесу”: “Рівно о 19 годині з гучномовців, встановлених на дахах будинків тогочасної української столиці, прозвучало: “Алло! Говорить Харків! Усім, усім, усім! Працює перша в Україні радіотелефонна станція!”. Після урочистого звернення представників влади пролунав невеликий концерт, закінчував першу передачу радіожурнал “Пролетар”. Уся трансляція тривала трохи менш як годину. Як основний контент мовлення створеної радіостанції було визначено культурно-просвітницький та суспільно-політичний (пропаганда) напрями.

Через 70 років Президент України підписав Указ про встановлення 16 листопада нового професійного свята — Дня працівника радіо, телебачення та зв’язку.

Все починалося у двох невеликих приміщеннях будинку на вул. Римарській. Станом на грудень 1924-го року в Україні функціонували 3 приймально-передавальні та 27 приймальних станцій, які були розташовані в центральних містах округів та районів.

1928 року у місті Харків проходить з’їзд “Українського товариства друзів радіо”. Хоч чисельність законних членів організації постійно зростала, Іван Мащенко у своїй книзі наголошує  на значній відсоток кількості “радіозайців”: лише у Харкові з 17 000 усіх радіоустановок 15 000 працювали нелегально. Схожа картина спостерігалася у всіх великих містах України — громадяни не хотіли сплачувати абонентські внески за нудні та монотонні двогодинні лекції, наприклад: “Про доїння корів”. Таких “радіоаматорів” ще називали “радіодезертирами” — витративши чимало сил та коштів на обладнання приймальної станції, вони категорично відмовлялися підключати та реєструвати апаратуру офіційно. Харківський регіон упевнено тримав пальму першості в системі радіофікації України, навіть після перенесення влітку 1934 столиці до Києва. Станом на 1929 рік із 40 000 радіоприймачів по всій Україні 19 000 працювали у Харкові. Але більшовицький уряд все одно вважав темпи зростання рівня радіофікації країни незадовільними. Ситуація стала стабілізуватися лише у середині 30-х.

Хоч Радянський Союз і приділяв підвищену увагу проблемам радіо, він все одно суттєво відставав у питаннях масового охоплення аудиторії радіослухачів. Так число приймачів на 100 жителів країни в СРСР було у 34 рази менше, ніж у Швеції, від Англії країна відставала у 22 рази, від США — у рекордні 46 разів. Але вже до кінця 20-х років жителі європейських столиць отримали можливість слухати передачі з України.

Основні теми радіопередач на той час — “будівлі століття”, колективізація, індустріалізація і звісно ж переможці “соціалістичного змагання”.

Звичайно ж про Голодомор радіо мовчало, натомість сфальсифіковані кримінальні справи про розправи над громадськими та політичними діячами висвітлювалися широко та докладно.

Так навесні 1930 року прямо із зали судових засідань велася пряма трансляція процесу над “членами” вигаданої слідчими-катами організації – “Союзу визволення України”. У розпал масового більшовицького терору 1937-1938 років Українське радіо взяло на себе місію публічного обвинувача. Щодня повідомлялося про політичні процеси, на яких звучали смертні вироки для відомих діячів партії та держави, широко висвітлювалася боротьба з націоналістами, троцькістами та іншими “ворогами народу”.

Основними ж завданнями Українського радіо із самого початку декларувалися культура та просвітництво.

1 березня 1925 року на Харківському радіо відбулася трансляція концерту Державного Українського хору ім. М. Леонтовича. З цього моменту розпочалася ера музичного мовлення на Українському радіо. За рік в ефірі звучить опера “Кам’яний гість” драмі Лесі Українки. Починаючи з цього моменту в ефірі все частіше з’являються трансляції театральних вистав, традиційними стають передачі, в яких професійні актори читають твори українських класиків (зараз їх назвали б “аудіокнигами”). Входять до повсякденної практики концерти за заявками радіослухачів.

У вересні 1929 року той же Харківський радіокомітет створює власний симфонічний оркестр, який не припинив свого існування навіть у суворі часи Другої світової війни. З’являється оркестр народних інструментів. У 1932 році на Українському радіо чергове поповнення — Академічний хор ім. П. Майбороди. На радіо виступають зі своєю творчістю Великий дитячий хор та Тріо бандуристок. Ці п’ять колективів постійно радують свого слухача своїми виступами у Великій концертній студії Будинку звукозапису Українського радіо, просуваючи Українську культуру подорожують із гастролями по всьому світу, займаються поповненням художнього фонду, де на той момент уже налічувалося понад 100 000 фонограм.

22 червня 1941 року о 12 годині всі радіостанції СРСР передали інформаційну заяву уряду про віроломний напад фашистської Німеччини на СРСР.

Незабаром виник парадокс: з метою недопущення поширення ворожої пропаганди за вказівкою НКВС у населення було конфісковано всі радіоприймачі, але, саме через це громадяни СРСР втратили доступ до передач таких радіостанцій, як “Партизанка” та “Радянська Україна”. Заради справедливості слід зазначити, що радіоприймачі, які не встигла конфіскувати радянська влада, відбирали вже німецькі окупанти.

Своє мовлення Українське радіо припинило за день до входу ворожих військ до Києва. Якийсь час диктори продовжували свою роботу із Харкова, не відходячи від мікрофона навіть під час бомбардувань Як могло, радіо допомагало фронту, забезпечуючи навігацію радянським льотчикам під час проведення нічних нальотів у тил ворога.

З Харкова команда українського радіо евакуювалася до Сталінграду, потім до Саратова.

Восени 1943 року в ефірі розпочали свою роботу українські націоналісти за наказом керівництва ОУН на Волині відкрилася підпільна радіостанція “Самостійна Україна”, яка вела мовлення українською, російською, французькою та англійською мовами. Восени 1944 р. за доносом місцевого жителя її було знищено співробітниками НКВС. Через два місяці після звільнення міста із Саратова до Києва повернувся Український радіокомітет. Взимку 1944 року українське радіо отримало “нову прописку” в будинку на розі вул. Володимирській та бул. Шевченка.

Будівля на адресу Хрещатик 26 стала новим будинком для українського радіо. Приміщення було прийнято в експлуатацію у 1951 році.

24 серпня 1991 року Українське радіо транслювало ухвалення “Акту проголошення незалежності України”. 1 вересня з ефіру зник гімн СРСР, а вранці 23 вересня прозвучало “Ще не вмерла Україна…” — майже за пів року до офіційного затвердження Верховною Радою цієї мелодії Державним гімном України.

Перспективи розвитку радіо

Серед усіх сучасних джерел інформації тільки радіо має одну унікальну властивість — можливість його використання у фоновому режимі. Неможливо вести автомобіль одночасно читаючи газету, перегортати стрічку новин в Інтернеті під час чищення картоплі, дивитися телепередачу та прополювати грядки на городі. Радіо здатне видавати інформацію, не відволікаючи уваги слухача від насущних справ, так би мовити, у “паралельному” режимі. Тому можна сміливо стверджувати, що радіо — єдине джерело інформації, доступне у будь-який момент і у будь-якій ситуації.

Відвертою загрозою існування радіо є Інтернет, особливо це стосується музичних каналів. Широке поширення всіляких потокових медіасервісів має одну корисну якість — вибірковість. Ці джерела видають контент переважно на основі індивідуальних потреб кожного користувача, тоді як радіо змушене заволодіти увагою одночасно всієї аудиторії.

Студії, що працюють у форматі інформаційно-розмовної подачі матеріалу, менш схильні до такої загрози з боку Інтернету. Так, штучний інтелект вже навчився грамотно і досить інформативно відповідати на запитання користувачів, але до живого людського спілкування його можливості поки що “не дотягують”. Тож загроза втратити слухачів радіостанціям, які працюють в інформаційному сегменті, не загрожує.

Держава вже давно відмовилася від повної фінансової підтримки радіомовлення, залишивши за собою функцію контролю за змістом інформації, що видається в ефір, шляхом ліцензування. Але невелика кількість “напівдержавних” радіостанцій, що залишилися, частково фінансуються коштом бюджету, та впевнено продовжать своє існування, оскільки владі необхідно формувати громадську думку, розв’язувати ідеологічні питання, доносити свої рішення до відома пересічних громадян. І прямих конкурентів у цій галузі мережа радіомовлення поки що не має.

Крім того, слід враховувати й демографічний склад населення нашої країни — значний відсоток населення становлять громадяни пенсійного та передпенсійного віку. І якщо у великих містах ці люди успішно освоюють використання смартфонів, то за їх межами, у так званій “глибинці”, через значне віддалення від  комплексів для передачі не завжди забезпечується доступ до інтернету. І єдиним джерелом актуальної інформації для мешканців таких куточків України є недорогий та перевірений часом радіоприймач (або телебачення).

Структура сучасної радіостанції сьогодні є ланцюжком, який складається з:

• виробників контенту — журналісти, редактори, ведучі ефіру, які займаються наповненням ефірного часу цікавою та корисною інформацією, здатною заволодіти увагою якомога більшої кількості слухачів;
• технічних засобів — передавачі, ретранслятори, студійне обладнання, засоби зв’язку, покликані забезпечити якість та доступність зібраної інформації для найширших шарів населення незалежно від географічного розташування слухачів;
• комерційна служба, покликана забезпечити монетизацію процесу, шляхом використання якісної та корисної реклами, здатної зацікавити більшу частину аудиторії.

Але з розвитком технічних засобів ця струнка структура починає розвалюватися. Зараз будь-який автор чи журналіст може цілком спокійно, перебуваючи поза радіостанцією, сам доносити до користувача накопичену або створену ним інформацію, використовуючи власний блог або сайт. Для цього достатньо мати просту відеокамеру, мікрофон та комп’ютер, підключений до Інтернету. Тобто ключове питання полягає вже не в технічних засобах розповсюдження, а в тому, що конкретно здатний дати своїй аудиторії цей автор. Вже зараз можна спостерігати канали на YouTube та сторінки у Facebook, які мають мільйони підписників. Не кожне друковане видання може похвалитися таким тиражем.

При такому “розкладі” у радіостанцій відпадає необхідність і в утриманні каналів поширення: власне апаратура та її обслуговування обходяться недешево, а кінцевий користувач інформаційного продукту все частіше йде у бік фірмових інтернет-додатків радіостанцій та різноманітних потокових ресурсів.

Залишається комерційна служба, яка покликана займатися монетизацією проєктів. Її необхідність теж стає дуже сумнівною. По-перше, створюючи власний контент автор сам може включити до його складу будь-яку кількість різноманітної реклами на власний розсуд. По-друге, розміщуючи своє джерело інформації на популярних майданчиках його творець погоджується з умовами монетизації, яки пропонуються адміністрацією.

Саме тому сьогодні відзначається тенденція до руйнування традиційної бізнес-моделі радіомовних станцій.

Ще десять років тому більшість FM радіостанцій, переходячи на Інтернет-мовлення, були впевнені, що скоро ефірне радіо помре, повністю перебравшись на простори Інтернету.

Але поки FM діапазон все ще страждає від перенаселення. І дарма, що ноутбуки та планшети витісняють радіоприймачі з будинків та офісів, за даними соціальних опитувань 73% радіослухачів слухають радіо за кермом автомобіля. Крім того, існує досить велика кількість людей чия професійна діяльність чи хобі пов’язані з поїздками до місць, значно віддалених від осередків цивілізації. Оператори бурових установок, геологи, чабани високогірних стад та мешканці віддалених островів не мають можливості використовувати супутникові системи для отримання актуальної інформації. Їм на допомогу приходить старий, надійний, перевірений часом радіоприймач.

Цікаві факти про радіо

1. У 2009 році французький вірусолог Люк Монтаньє висловив теорію про те, що деякі види бактерій здатні випромінювати радіохвилі. Подальші дослідження повністю підтвердили цю спроможність.
2. Побудована спеціально для Всесвітньої виставки 1889 Ейфелева вежа через 20 років повинна була бути демонтована. Але після винаходу радіо для збільшення дальності передачі на ній було вирішено розмістити антени. Саме це дало друге життя сучасному символу Парижа.
3. У 1938 році радіовистава за книгою Г. Уеллса “Війна світів” викликала справжню паніку у багатьох містах США. Багато американців вирішили, що передається реальне зведення новин, і марсіани дійсно атакували Землю та зруйнували Білий дім.
4. Декілька десятків індіанців з племені “навахо” у 1942 році були призвані на дійсну військову службу до армії США. Їм у завдання ставилося ведення радіопереговорів рідною мовою. Перехоплюючі такі повідомлення, японська військова розвідка так і не могла їх розшифрувати.
5. В Англії під час футбольного матчу 1940 року над стадіоном раптово навис густий туман. Коментатор зі свого робочого місця не міг навіть розглянути, що відбувається на полі. Йому повідомили, що передачу слухають німці, які дізнавшись про туман, негайно почнуть бомбардування. У підсумку, не подаючи виду, весь матч, він коментував “наосліп”, керуючись реакцією глядачів на трибунах.
6. За однією з версій, слово “хакер” з’явилося завдяки радіо — так називали зламувачів секретних кодів на радіостанціях.
7. Коли на радіо передається реклама, складається враження, що вона звучить голосніше, чіткіше і чистіше, ніж власне радіопередача. Це справді так — для запису реклами використовується якісніша апаратура, відповідно на слух вона сприймається краще.