Хто такий Джура

У сучасних словниках слово “Джура” має кілька значень істотно відмінних друг від другого.

З одного боку “Джура” — розташований на північний схід від острова Айла маленький острівець у Шотландії площею всього 367 км² та населенням 188 осіб. 

Також “Джурою” називається малий ударний азербайджанський музичний інструмент, схожий на невеликий барабан.

В українську мову слово “Джура” потрапило, ймовірно, як запозичене з тюркської та означало “товариш”.  На Запорізькій Січі цим терміном позначали зброєносця, який супроводжував досвідченого воїна. “Джури” (вони ж молодики, пахолки, хлоп’ята, новики) набиралися з числа новоприбулих на Січ хлопчиків та чоловіків, які  виявили бажання присвятити себе військовій службі.

Коротка історія Запорізької Січі

Перша згадка про  Запорізьку Січ датується  1551 роком у “Всесвітній хроніці” польського дослідника Мартіна Бєльського. У пошуках свободи та захисту від гніту польської та української шляхти, яка посилювалася рік від року, селяни та міщани бігли на малозаселені території степів південного сходу, створюючи нові поселення та оголошували себе “козаками”.

Саме слово “козак”, ймовірно запозичене з тюркської мови,  буквально означає: “авантюрист, вільний бродяга”. Ці біженці будували власні поселення, які з метою захисту від ворожих нападів обносилися по периметру частоколом із загострених (“засічених”) колод. Такі містечка і отримали назву “Січ”. Усередині Січі розташовувалися: церква, госпіталь, школа, допоміжні господарські будівлі та “курені” — житлові будинки.

Основною функцією Січі був захист південних кордонів Європи від татарських набігів. Головним законодавчим органом на Січі була Січова рада, яка загальним голосуванням обирала Кошового отамана (Гетьмана), який представляв собою вищу судову та виконавчу владу, Суддю, Обозного (відповідав за артилерію), Писаря (забезпечував документообіг) та Єсаулів, які здійснювали командування військами у воєнний час, та займалися інспекційною діяльністю у мирне.

Життя на Січі ґрунтувалося на принципах рівноправності та взаємної поваги. Поруч із духом вольниці, побут козаків підкорявся суворим, часом дуже жорстоким правилам. Шумні гулянки, що тривали з ранку до вечора, кулачні бої, учасників яких часто не міг утихомирити навіть сам кошовий отаман — це повсякденність мирного часу.

З моменту оголошення війни Січ перетворювалась: всюди панувала найсуворіша дисципліна. Будь-яка непокора жорстоко каралася: доходило  аж до смертної страти. Завдяки цьому ефективність козацького військового мистецтва була високо оцінена більшістю європейських правителів того часу.

Звичайно, межею мрій будь-якого козака була Гетьманська булава — символ верховної влади на Запорізькій Січі. Але, всупереч поширеній думці, стати справжнім Запорізьким козаком було непросто: більшість із новоприбулих на Січ, які вважали, що досить: “Виявити себе істинним християнином та дати обітницю на вірність козацькому братству”, так і не стали справжніми козаками. Ці люди, не пройшовши суворих іспитів “козацької школи”, селилися по навколишніх хуторах, стаючи так званими “гніздюками”, “гречкосіями” та “бабіями” — такими епітетами нагороджували їхні січові воїни.

Освіта на Запорізькій Січі

Повної інформації про те, як проходила підготовка майбутнього козака до бойових успіхів, на жаль, не збереглося. На перше місце ставилася бойова та фізична підготовка молодих козаків.

Але, не тільки: до складу Запорізької Січі на той час входило 38 куренів. Перш ніж потрапити до куреня майбутній козак мав пройти курс навчання.

Данський посол Юсто Юлій окремо відзначив у своїх враженнях від відвідування Запорізької Січі: “Всі мешканці козацької України “письмові”, та до церкви, як правило, ходять із молитовником”. Вчительство було характерною рисою козацької культури.

У 1576 році при Самарсько-Миколаївському монастирі було відкрито першу на Січі монастирську школу. Тут молодих козаків навчали грамоти, письма та Закону Божого. За цим зразком стали утворюватися церковно-парафіяльні школи при церквах кожного церковного приходу.

Насильно виведені з рідного дому хлопчики та сини, що осиротіли загиблих у бою козаків, потрапляли в так звані “січові” школи. Там вони навчалися читання, письма та навіть музики.

Учнів у таких школах за даними різних джерел було від 30 до 80 осіб різного віку. Школярі, за звичаями Січі, самі обирали собі старшого (отамана) — одного для дорослих, одного для малолітніх. Отаман мав у своєму розпорядженні загальну скарбницю, яка поповнювалась за рахунок доходів, отриманих від батьків, за піснеспіви та читання молитов за померлими, продаж ладану та дзвін у дзвони. Наставниками найчастіше служили ченці, в обов’язки яких, крім навчання, входила ще й турбота про повсякденний побут учнів. Вони сповідували та причащали хворих, доводили до відома кошового отамана про всі події, що відбувалися в школі. З випускників таких шкіл вийшло чимало паламарів та дияконів.

Тих, хто виявив здібності до військової справи визначали до “Шкіл джур”. Бажаючі опанувати козацьке мистецтво повинні були пройти службу як зброєносець у досвідченого козака певний “випробувальний термін”. Крім навчання у січовій школі, джура мав займатися чисткою зброї, працював по господарству та доглядати коней. Наставник навчав його тонкощам бойового мистецтва: стрільбі, вмінню сидіти у сідлі, фехтуванню та бойовим прийомам без зброї. У ролі наставників найчастіше виступали єсаули, курінні отамани, козацькі старшини.

Шлях від джури до козака

Від’їзд майбутнього козака з дому на Січ рідні оплакували, як проводжання на смерть. Така традиція мала ритуальний характер: помирав хлопчик та народжувався воїн.

Прибувши до Січі, новобранець присягав у церкві на вірність козацькому братству. Після цього він приписувався до одного з куренів, але повноправним членом братства ще не вважався. Це високе звання необхідно було заслужити — іноді навчання могло тривати до 10 років. Весь цей час молодики служили об’єктом для глузування та приниження, незважаючи навіть на те, що іноді ”синок” за віком у батьки годився старійшині.

Насамперед новачок на глузування отримував нове ім’я, при цьому об’єктом зубоскальства могло виявитися все що завгодно: від фізичної нестачі до переваг у їжі.

Окрім навчання у Січовій школі до основних обов’язків джури входило чищення зброї, догляд за кіньми, приготування їжі.

У вільний час молодик під керівництвом наставника навчався премудростям військової справи: практикувався у стрільбі та фехтуванні, вивчали прийоми козацьких єдиноборств та вчився впевнено триматись у сідлі.

На той час Запорізьке військо мало всі відомі на той час види вогнепальної та холодної зброї, на озброєнні знаходилися найпоширеніші артилерійські системи. Щось із цього арсеналу було здобуто у противника в бою, багато засобів були власного винаходу. Козак мав уміти стріляти із усього: починаючи від самопалу та пістоля, закінчуючи мортирами та гаубицями. У бойових діях широко застосовувалася холодна зброя — шаблі, палаші, списи, луки та кинджали, ними козак мав володіти досконало. Особливо виділялися “келепи” та “чекани” (бойові молотки), “жартівники” (запальні ракети) та “бджолині бомби” (гніздо бджіл або ос, яке потрібно було закинути в укриття або гущавину живої сили ворога).

Постійно вдосконалювалися бойові мистецтва ведення бою без зброї (найвідоміший винахід Запорожців — “бойовий гопак”). Розвороти та стрибки бойового гопака чудово тренували вестибулярний апарат — особливим “шиком” вважалося прийнявши чарку-другу горілки танцювати на столі серед розставлених тарілок та пляшок. В бою у хід йшли не тільки руки та ноги, а й каміння, палиці та звичайно ж батоги та ремені. Широко були поширені такі техніки ведення бою як “гойдок”, “спас”, “хрест-навхрест”.

“Не той козак, що на коні, а той, що під конем” — це крилатий вислів Запорізьких вершників. Під керівництвом суворого тренера джура осягав премудрості їздити кроком, ходити риссю та скакати галопом не тільки верхи, а й на боці, захищаючись від куль кінським крупом. Найвищою доблестю наїзника було перелізти під черевом коня, що скаче на весь опор.

Не обтяжені сім’єю Запорізькі козаки були елітним спецназом, здатним виконати будь-яке бойове завдання на території противника.

Якщо наставник вважав, що джура закінчив підготовку, збиралася рада старшин та влаштовувала кандидату випробування на готовність його до вступу в братство.

На таких випробуваннях підлягала перевірці як фізична так і психологічна виучка кандидата. Наприклад, випробовуваний мав: з’ївши пекучий від перцю борщ, запити його доброю “квартою” горілкі  перейти по перекинутій між скелями над Дніпром колоді не впавши при цьому у воду. Та це була ще не найжорстокіша перевірка. Іспити були суворі та часто пов’язані з ризиком для життя. Ось кілька прикладів:

• утриматися без сідла та вуздечки на спині дикого необ’їздного жеребця, сидячи задом наперед;
• переплисти Дніпро у найширшій його частині туди й назад;
• пройти на човні всі Дніпровські пороги проти течії;
• дихаючи через стебло очерету перейти по дну лиману та раптово атакувати уявного супротивника;
• із зав’язаними очима не показавши страху витримати, поки хтось із старшини довгим батогом зіб’є з голови шапку.

Якщо претендент успішно закінчив усі випробування, та за нього поручилися кілька старійшин, останнє слово залишалося за кошовим отаманом. При сприятливому результаті молодика посвячували в козаки — він отримував нове ім’я, йому голили голову, залишаючи “оселедець”, давали новий одяг (при цьому особливу увагу приділялося шапці — “Який курінь такий і колір на шапці”). І, нарешті, після проведення певних ритуалів, які були прийняті у курені, колишній джура ставав повноправним членом козацького братства.

Тепер, попереду нового козака чекав морський похід на турків за керівництвом наставника, але вже як повноправного члена братства.

Сучасні джури в Україні

У 2018 році постановою Кабінету Міністрів України №845 було затверджено “Положення про Всеукраїнську дитячо-юнацьку військово-патріотичну гру “Сокіл” (“Джура”)”.

Основна мета гри — виховання громадян-патріотів, які готові будь-якої миті виступити на захист територіальної цілісності та незалежності України, продовження національних традицій та набуття молоддю відповідних знань та умінь в умовах сучасного розвитку суспільства. Навчання проводиться за кількома напрямами, з урахуванням подальшої спеціалізації та розвитку професійних підходів у забезпеченні обороноздатності та суверенітету України:

• Джура-Защитник;
• Джура-Десантник;
• Джура-Пограничник;
• Джура-Поліцейський.

Основа організації Гри — добровільне об’єднання гравців у групи (рої), а роїв — у курені. Учасниками Гри можуть стати учні загальноосвітніх, середніх професійних (професійно-технічних) навчальних закладів, члени громадських організацій, учасники рухів молодіжних центрів та гуртків. Усі гравці розподіляються на “рої”, як правило, за віковим принципом:

• “Молоді козаки” — 3-8 ровесників 15-17 років;
• “джури” — 3-8 однолітків 11-14 років;
• “новачки” (козачата) — до 12 однолітків 6-10 років.

Рої одного навчального закладу об’єднуються у первинні осередки Гри — курені. Курінь складають зазвичай один-два рої молодих козаків, 3-5 роїв джур та два або три рої новачків.

В якості вихователів та інструкторів в Гри беруть участь особи віком від 18 років з числа педагогічних працівників, студентів та цивільних активістів. Попередньо, кожен вихователь повинен пройти навчання та скласти відповідні іспити на присвоєння кваліфікації.

Кожен рій куреня обирає собі назву, яку затверджує рада ройових куреня. Також вибирає собі ім’я і курінь, його затверджує вже Головний чи обласний штаб Гри.

Кожен курінь веде свою сторінку в Інтернеті, де викладаються матеріали, які демонструють його діяльність.

Кожен рій веде свою “Книгу досягнень”, яка складається з двох частин: “Спадщина” (свідоцтва про досягнення у боротьбі за незалежність України у окремому населеному пункті) та “Досягнення” (свої перемоги та завоювання).

Підсумком діяльності куреня протягом навчального року є змагання під час зборів у наметових таборах як на регіональному, так та на Всеукраїнському рівні. Усі досягнення переможців оприлюднюються на відповідних сайтах в Інтернеті.